Головна > Історія > Чому не падає міст на Прикарпатті дорогою на Буковель? Підставка для монолітної опори майже в повітрі. Історія й містика

Чому не падає міст на Прикарпатті дорогою на Буковель? Підставка для монолітної опори майже в повітрі. Історія й містика

Вчора ми писали про аварійний міст в селищі Ланчин, що на Прикарпатті. Кожного дня через нього сотні людей ризикуючи життям проїзджають щоб потрапити до курортного комплексу Буковель.

Дана стаття історична, пізнавальна. Виявляється, відколи заклали підмурівок пройшло біля 100 років. В якому стані зараз міст і чи безпечно по ньому ходити, скільки разів і коли його ремонтували? Ті хто іде по ньому з одночасним рухом багатотонних вантажівок відчувають вібрацію і коливання чи допустимо це? Чи бачив хтось на чому стоїть міст? Підставка для монолітної опори майже в повітрі. Русло вглибилося на метр, на виході з мосту водоспад біля 2 метрів.

Дивує також швидкість реакції влади на оприлюдення кричущих фактів, адже інформацію про це в соціальній мережі Фейсбук Михайло Мельник оприлюднив ще на початку липня. Обмежуються  формальними відписки, але зараз про інше. Пост на який ми вище полаємось Михайло Мельник прокоментував,  що це додаток до статті під назвою “Про міст на Цісарці“, розміщену на регіональному сайті. Подаємо текст статті мовою оригіналу:

Досі мешканці села Делятин пам’ятають Василя Турчиняка (1864 р.н.), уродженця с. Луг, якого нині вже не існує. Розповідають, що він “радився” з Богом, будував мости зі складною інженерною конструкцією. Перед тим як приступати до роботи, він обов’язково тер чоло кулаком, молився, лягав і “засинав” на 5-7 хвилин. Після цього брався за втілення своєї ідеї, був дуже активним, з молитвою виконував усі задумані, навіть ще не знані для нього самого будівельні, архітектурні чи різьбярські роботи. Так, талант до архітектури він мав від Бога. Турчиняк ніде не навчався, самотужки вивчив латинську абетку, задумане втілював у дереві без будь-яких креслень і макетів.
У Делятині його знали ще як віщуна: у розмовах з односельцями він передбачив руйнування їхньої церкви, а якій оформляв інтер’єр, і те, що до їхньої церкви заганятимуть коней і що на місці їхнього села побудують місто, абгороджене колючим дротом. Усі передбачення здійснилися.

Цікавий випадок трапився, коли він погодився крити гонтами одну з церков Коломийщини. Одного разу він необачно разом з гонтою прибив палець і тут же припинив роботу. Не допомогли жодні вмовляння і збільшення платні: “Це Божий знак, – сказав він, – цю церкву повинен перекривати інший майстер”. Повертаючись додому, він дуже переживав, що не заробив грошей для родини.

Та у Ланчині, на “цісарській” дорозі побачив будівельників, які починали будувати міст. Потічок – притока Прута Слубушниця – навіть під час невеликих дощів розливався так, що місцеві жителі завжди потерпали від повеней, адже вода зносила усі мости. Тому сільська управа для будівництва надійного моста запросила відомого інженера-поляка, але справа не клеїлася: ніяк не могли закласти перший шар підмурівку. Саме в цей час нагодився Василь Турчиняк із порадами. Та його серйозно не сприйняли. Ґоноровий інженер з іронією поставився до простакуватого дідка, мовляв, якщо такий мудрий, то зумій закласти перший камінь. Та й пішов. Коли повернувся, то побачив дідка, що дрімав на дошці, а на другій – був накреслений ескіз моста з практичними рекомендаціями, як його робити. Тим часом Василь Турчиняк прокинувся і почав вимагати свій скромний заробіток. Інженер узяв дошку з ескізом і пішов радитися з іншими фахівцями. А коли повернувся, то побачив, що на значно більшій дошці намальовану карикатуру на себе. Будівельники. звичайно, підняли інженера на кпини. Тоді він знайшов дідка, заплатив йому за роботу та ще й дав гонорар.


Лугівчани розповідали, що Василь Турчиняк розмовляв із воронами, знав їхню “мову”. Три ворони завжди відгукувалися на його поклик, сідали на руку чи плече, уважно слухали і виконували його волю. Були ворони і на його похороні. Впродовж трьох діб не покидали могилу і сумно каркали, накликаючи зграю ворон. Потім довго кружляли над його обійстям, “попрощалися” з могилою і зникли назавжди. Було це в 1939 р., за два місяця до приходу “визволителів”, які сплюндрували село Луг. Очевидці стверджують, що прощання ворон було дуже сумним: вони голосили, як люди, скликавши силу-силенну різного птаства. Вони не “служили” нікому ані з його родини, ані з сусідів. Навіть не приймали корму від чужих.

Підсумовуючи цю безумовно цікаву історію подаємо фото сьогоднення:

Якщо нижче на кнопці Ви бачите пальця догори - натисніть цю кнопку та отримуйте ще більше цікавих новин у Facebook:



І не забудьте підтвердити свій намір.


Слідкуйте за нами в Facebook:



І не забудьте підтвердити свій намір.